Гострою темою, яка дуже активно обговорюється в суспільстві і в ЗМІ є евтаназія. Деякі Європейські політики просувають в Україні легалізацію евтаназії. Питання позбавлення людини життя за принципом милосердя задля позбавлення хворого страждань і болю виходить за межі людської моралі і духовної релігійної традиції розуміння смерті. Тема евтаназії дуже не проста і має вирішуватися в моральній площині, але обов'язково за оцінкою Церкви. Церква виступає категорично проти позбавлення життя хворого, на це є певні наукові і моральні висновки.

"Людина є істотою, яка вмирає" - це судження належить до розряду банальних істин. Немає нічого більш очевидного, і в той же час, в буквальному сенсі, менш очевидного для людини, ніж його власна смерть. Ставлення людини до смерті людини - це завжди відношення, що моделює всю систему моральних взаємозв'язків і взаємозалежності. Символічно, що смерть в біблійному розумінні стала першим проявом і виявленням "зла" як моральної реальності. Моральне ставлення до смерті завжди було кардинальним, системоутворюючим і життєзабезпечуючим принципом для будь-якого людського співтовариства. Нові медичні критерії смерті людини - "смерть мозку" - і нові соціальні підходи до індивідуальної смерті - "право на смерть" - не тільки приватна, конкретна справа медицини. "Фізика" смерті, така вже її особливість, безпосередньо пов'язана з "метафізикою" смерті, тобто її моральним та соціальним виміром.

Проблема смерті - це проблема, по суті своїй, і морально-релігійна, і медична. І якщо релігія та мораль - це своєрідна "метафізика" людської смерті, то "фізикою" її є медицина. Протягом віків християнської цивілізації вони доповнювали один одного. Медична діагностика смерті, пов'язана з констатацією припинення дихання та зупинкою серцебиття, була несуперечливо пов'язана з християнським розумінням серця і дихання як основи життя людини.

Термін "евтаназія" походить від грецьких слів eu -"добре" і thanatos - "смерть", і означає свідому дію, що приводить до смерті безнадійно хворої і страждаючої людини відносно швидким і безболісним шляхом з метою припинення невиліковного болю і страждань.

Евтаназія, як новий спосіб медичного вирішення проблеми смерті (припинення життя) входить в практику сучасної системи охорони здоров'я під впливом двох основних факторів. По-перше, прогресу медицини, зокрема, під впливом розвитку реаніматології, що дозволяє запобігти смерті хворого, тобто працює в режимі керування вмиранням. По-друге, зміни цінностей і моральних пріоритетів в сучасній цивілізації, в центрі яких стоїть ідея "прав людини". Дослідники теми евтаназії приходять до справедливого висновку про зміну ціннісних постулатів професійної свідомості медиків, які, з одного боку, стикаються з безвихідними ситуаціями на межі між життям і смертю, а з іншого - є співучасниками загальних цивілізаційних соціальних процесів. Евтаназія - неоднозначна дія.

Сучасна медицина просунулася далеко вперед, наукові розробки і практичний підхід до сучасної реаніматології відкривають новий шлях розвитку заходів пов'язаних зі смертю. Реанімація - це безпосереднє втілення науково-технічних досягнень людини. Однак між людиною і технічними засобами, створеними нею, виникає досить жорсткий взаємозв'язок. Мартин Хайдеггер – німецький філософ описуючи закон тотожності, приводить таке порівняння: "Технічне, в самому широкому сенсі слова, є ніщо інше як план", створений людиною, але який, зрештою, змушує людину до дії, незалежно від того, бажає вона того, чи ні".

Відділення інтенсивної терапії сучасних лікарень обладнані новітніми приладами, що роблять можливими різні реанімаційні процедури. Система охорони здоров'я, що оснащена цією технікою, вже не здатна відмовитися від її застосування, часто перетворюючи своїх пацієнтів у безправні жертви. Грань між підтриманням життя і продовженням вмирання стає такою тонкою, що смерть виявляється тривалим механізованим процесом вмирання, який технологічно можна продовжити до 10 років.

Часто лікар називає період між станом "безумовно живий" і "безумовно мертвий" - "зоною невизначеності". У цій "зоні" типові такі судження лікарів: "Людина ще жива, але без свідомості, необхідно дочекатися її фізичної смерті від голоду, інфекції і.т.п.", або, що одне і теж, "людина мертва, але вона ще дихає, необхідно припинити дихання".

В межах нових досягнень медицини б'ється серце і дихання - не є ознаками життя. Констатація «смерті мозку» визначає особистісну смерть, в межах якої допустиме "рослинне" (на клітинному рівні) життя. Нові медичні постулати з великими труднощами адаптуються в суспільній свідомості, для якої дуже дивно судження про те, що смерть констатували, але людина ще дихає.

Сучасній медицині відповідає сучасний образ людини як перш за все розумної істоти, чому відповідає і новий критерій її смерті - "смерть розуму" або "смерть мозку", або "неокортексова смерть", тобто невиконання мозком своїх функцій мислення, міркування, контакту з людьми. Родичі пацієнта, який опинився в "зоні невизначеності", повинні вийти на рівень нових, відповідних орієнтирів, що відбуваються в медицині. Дійсно, "зона невизначеності" виявляється в буквальному сенсі слова поза простором біблійних етичних заповідей. Шоста заповідь "не убий" в цій зоні не працює, бо в термінах традиційної моралі - це "зона" неминучого вбивства або відмови від «життєвопідтримувального лікування ». Але хто повинен приймати і здійснювати рішення про смерть людини?

Технічні досягнення вимагають гранично раціонального ставлення людини до своєї смерті. Раціональне ставлення до смерті передбачає практично юридичне оформлення відповідей на питання, як Ви хотіли б померти, хто повинен приймати рішення у відповідній ситуації, наскільки строго і ким повинна виконуватися Ваша воля. Намагаючись звільнити від моральної і юридичної відповідальності мимовільних виконавців "волі зони" - лікарів, суспільство звертається до принципу евтаназії - навмисного, безболісного умертвіння безнадійно хворих людей.

Прохання вмираючого хворого з безнадійним, здавалося б, прогнозом на лікування звільнити його від страждань шляхом умертвіння для православного лікаря не можуть бути предметом етичних роздумів вже тому, що вони абсолютно несумісні саме з християнською етикою, з відповідальністю лікаря перед Богом за свій обов'язок бути лікарем, а не вбивцею. Лікар-християнин ніколи, навіть при відсутності клінічних аргументів на користь сприятливого прогнозу, не повинен втрачати надії на допомогу молитви за хворого, на диво зцілення, якщо це відповідає волі Бог.

У хворих в критичних станах можуть розвиватися соматогенні і психогенні депресії. Всяка депресія виражається в суб'єктивно негативному прогнозі, у зневірі в сприятливий результат і вже за своєю суттю може ініціювати прохання хворого про його швидке позбавлення від страждань шляхом умертвіння.

Така оцінка безнадійності свого стану хворого, який перебуває у депресії, і фактично далеко не завжди відповідає реальному прогнозу може мати два негативних наслідки: по-перше, сама по собі депресія погіршує фізичний стан хворого і, по-друге, депресивна самооцінка хворого може індукувати лікаря в безнадії лікування. Разом з тим, ці депресії оборотні і, відповідно, може змінитися особистісне ставлення хворого до питання про боротьбу за збереження його життя.

Тому завжди є ймовірність того, що хворий, який проявив ініціативу до евтаназії, може переглянути це своє бажання, проте розпочата процедура позбавлення життя уже може призвести до розвитку незворотного процесу, і штучна смерть настане під час прохання хворого його врятувати. Небезпека виникнення такої непоправної ситуації є аргументом проти легалізації евтаназії.

Більш складним та спірним є питання про продовження або припинення лікування або хоча б підтримуючих життя процедур при картині так званої клінічної смерті. Це питання стало особливо актуальним у результаті розвитку можливостей інтенсивної терапії при стійких вегетативних станах.

Будь-які методи прогнозування ймовірності неминучого летального результату критичного стану який спостерігається завжди відносні і вимагають, керуючись визнанням людського життя як найвищої цінності, а так само активних спроб реалізації навіть мінімальних шансів збереження життя і особистості хворого.

Разом з тим з усією гостротою постає питання про тимчасові межі життя і смерті. Розвиток реаніматології, як науки про відновлення життєвих функцій хворого організму, і впровадження в медичну практику методів відновлення діяльності зупиненого серця і функцій мозку (зокрема, самостійного дихання) призвели до кардинальної зміни критеріїв смерті. Сучасна медицина говорить про те, що зупинка серця не може бути остаточним критерієм смерті, (при відсутності яких-небудь зовнішніх ознак свідомості, життя особистості може тривати і в цьому стані, про що свідчать спогади хворих, які відновилися після свідомості не стільки про якісь сюжети, скільки про емоційні переживання, що збереглися з періоду несвідомого стану, і, головне, ставлення особистості до них).

Без повної зупинки серця на тривалий час не обходяться складні операції по протезуванню серця. Можна навести й інші приклади, коли зупинка роботи серця ще не є критерієм смерті. Оскільки зупинене серце можна знову змусити битися і шляхом подальших реанімаційних заходів домогтися повноцінного відновлення функцій мозку (свідомості, мислення, соціальної активності), то зупинка серця і дихання самі по собі не можуть бути критеріями смерті. Це вже факти. Треба протистояти православному лікарю цим фактам? Гадаємо, ні.

У зв'язку з отриманням нових фактичних даних про життєдіяльність організму і досить глибоким їх аналізом з'явилися і нові критерії межі життя і смерті. Вони виразилися в тому, що ознакою смерті є необоротна загибель всього головного мозку — мозку як цілого. Цей постулат також отримав юридичне закріплення в ст. 15, «Закону України про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини».

Основні існуючі в світі в даний час документи свідчать про те, що смерть встановлюється як за традиційними критеріями (припинення діяльності серця і самостійного дихання при відсутності або неефективності реанімації або строку її початку, несумісним з відновленням мозку, тобто таких що призвели до його загибелі), так і за критеріями власне смерті мозку при збереженні діяльності серця.

Смерть мозку — це незворотне, обумовлене глобальною деструкцією мозку виключення можливості забезпечення мозком усвідомленого контакту людини з навколишнім середовищем, його реакцій на зовнішні впливи, забезпечення основних життєвих функцій — самостійного дихання, підтримки артеріального тиску та гомеостазу в цілому.

Тому організм в стані смерті мозку неминуче приречений на смерть у традиційному розумінні — в тому числі і на зупинку серця. Сказане дозволяє вважати, що медична констатація смерті за критерієм смерті мозку не може суперечити християнському розумінню смерті. Дійсно, поріг, за яким настала смерть, — це смерть мозку. При цьому надзвичайно важливою залишається проблема точної діагностики смерті мозку, яка можлива лише при наявності відповідної апаратури і спеціально підготовленого персоналу.

             Висновок:

Виникнення проблеми евтаназії в нашому суспільстві безпосередньо пов'язано з «світоглядним плюралізмом», що визнає існування різних типів ціннісних орієнтацій, включаючи позицію, яка допускає вбивство і «право людини на смерть». На думку прихильників легалізації евтаназії, це «право» має бути захищене законом і включати відповідне організаційне забезпечення, використовуючи можливості сучасної фармакології і соціального інституту охорони здоров'я.

Церква, вивчаючи питання з біомедичної етики, вважає необхідним у зв'язку з цим заявити наступне. Визнаючи цінність життя кожної людини, її свободу і гідність як унікальні властивості особистості, створеної за образом і подобою Божою, православні священнослужителі, науковці, лікарі-християни, представники інших релігій вважають неприпустимим реалізацію будь-яких спроб легалізації евтаназії як дії - навмисного умертвіння хворих та старих людей, розглядаючи евтаназію як особливу форму вбивства (за рішенням лікарів або згодою родичів), або самогубства (на прохання пацієнта), або поєднання того й іншого.

Використання понять "милосердя" і "справедливість" для виправдання примусової евтаназії - це шлях до можливого соціального беззаконня. Крім того, використання понять "милосердя" і "справедливість" для виправдання евтаназії - одна з ознак справжнього антихристиянства як форми духовного самозванства, коли святині і цінності християнства присвоюють собі такі сили в людстві, які на ділі і по суті чужі і прямо ворожі Христу і Духу Його". Дійсно, що може бути витонченішими поняття "вбивство з милосердя", особливо у разі тяжкої невиліковної хвороби!? Чи може не спокусити виправдання евтаназії як небажання бути тягарем близьким, як форми турботи і навіть справжньої любові до ближніх?

Любов до ближніх і милосердя полягає в тому, що людська хвороба і можливість терплячої турботи про хворого - це те, як реально і безпосередньо наші близькі можуть послужити Богу. «Істинно кажу вам: оскільки ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мф. 25,40). Для одних, це один із шляхів до Спасіння, про яке вчив Спаситель в останньому своєму Одкровенні. Для інших, це один з останніх рубежів до "муки вічної", «Бо голодував Я, і ви не дали Мені їсти; спраглим був, і ви не напоїли Мене; був подорожнім, і не прийняли Мене; був нагим, і не зодягли Мене; недужим і у в’язниці, і не відвідали Мене. Тоді й вони скажуть Йому у відповідь: Господи! Коли ж ми бачили Тебе голодним, або спраглим, чи подорожнім, або нагим, або недужим, або у в’язниці і не послужили Тобі? Тоді скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: не зробивши цього одному з менших цих, Мені не зробили. І підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне." (Мф. 25,42-46). Справжнє милосердя і співчуття - завжди "за словом Твоїм", ліберальне - завжди по "праву на граничну самодетермінацію особистості".

Подібна оцінка евтаназії відрізняє не тільки православне християнство, але й будь-яку консервативну позицію, включаючи думку фахівців, яке ще буквально 20 років тому панувало у суспільстві. Підставою її панування було не тільки християнське розуміння людини, але вплив лікарської етики Гіппократа, яка однозначно заперечує використання досвіду і знання лікаря для того, щоб викликати "легку" смерть хворого, який просить про таку послугу. Зауважмо при цьому, що Гіппократ формулює цей принцип лікарської етики в умовах абсолютного соціального прийняття самогубства в культурі Греції і Риму.

У боротьбі зі смертю, по суті справи, полягає моральне надзавдання медичної науки і лікування. Прагнення виконати це надзавдання, незважаючи на її нерозв'язність, завжди викликало в суспільстві повагу і довіру до лікаря. Чи збереже медицина свої соціальні позиції, коли система охорони здоров'я "породить" систему смертєзабезпечення? Чи не загрожує відмова від послідовного виконання принципу збереження і підтримки життя зміною моральних засад лікування, від яких значною мірою залежить результативність лікарської діяльності? Чи не приречені лікарі, забезпечуючи "гідну смерть" пацієнтові, на різке зменшення своєї власної гідності, беручи участь у свідомому вбивстві пацієнта?

Евтаназія, які б пристойні маски вона б не приймала, була і залишається перетвореною формою вбивства і самогубства одночасно. Соціальне і юридичне визнання евтаназії не зможе звільнити людство від хвороб і страждань. Але стати потужною і самостійною причиною зростання самогубств, і не тільки з мотивів фізичних страждань, може.

Біблійне "не убий" нерозривно пов'язане з негативним ставленням християнства до самогубства. Церква говорить про приреченість самогубців на вічну погибель, відмовляє їм у поховання за християнським обрядом. Жорсткість християнського ставлення до самогубства взагалі і до евтаназії зокрема пов'язана з життєзабезпеченням підставами соціального буття людини. Навіть такий противник християнства, як Фридрих Ніцше визнавав, що одна з причин соціального визнання християнства виросла саме в його безкомпромісної боротьби з "невгамовної спрагою самогубства, яке стало настільки поширеним пид час виникнення християнства" .

Церква виступає проти евтаназії в будь-якій формі, оскільки її застосування неминуче призведе: а) до криміналізації медицини і до втрати соціальної довіри до інституту охорони здоров'я; б) до наруги над безцінним даром людського життя.

За документами та матеріалами

Церковної ради з питань біоетики

5 липня 2018 року